Кримінально-виконавча інспекція: завдання та перспективи розвитку
Вивчення досвіду використання нев’язничих санкцій у багатьох країнах розвиненої демократії засвідчує їх високу попереджувальну ефективність.
Сьогодні на пошуки нев’язничих різновидів покарання і шляхів пом’якшення становища засуджених спрямована значна кількість досліджень, ухвалена низка законодавчих актів як національних, так і міжнародних.
Так, ІІ Міжнародний симпозіум «Майбутнє покарання» (1993) на підставі міжнародних стандартів, норм, правил поводження з ув’язненими розробив перспективну концепцію розвитку системи кримінальних покарань, яку було ухвалено ООН і рекомендовано країнам – членам ООН для використання при формуванні національних кримінально-правових і пенітенціарних систем. Було визначено, що застосування ув’язнення справляє вельми незначний уплив на тривалий захист суспільства від злочинності. До того ж цей різновид покарання є найдорожчим. Тому застосовувати його рекомендовано лише до тих злочинців, котрі становлять значну небезпеку для суспільства. В решті ж випадків слід звертатися до вже апробованих упродовж двох десятиліть нев’язничих санкцій і проведення ефективних соціально контрольованих програм.
Аргументи на користь нев’язничих санкцій є дзеркальним відбиттям аргументів проти ув’язнення. По-перше, ці санкції вважають більшою мірою адекватними певним різновидам злочинів (переважно незначним), а також певним категоріям злочинців. По-друге, вони сприяють реабілітації злочинця і його інтеграції в суспільство. По-третє, реалізація цих санкцій потребує менших витрат, ніж ув’язнення. По-четверте, вони ведуть до зменшення кількості ув’язнених і сприяють таким чином посиленню виправного впливу на засуджених.
Широкий перелік незначних злочинів не викликає жодних сумнівів щодо непотрібності застосування в’язничного покарання. Більше того, в’язничні санкції будуть прийнятнішими для тих правопорушників, котрі скоїли злочини уперше (якщо вірогідність повторення його мала), й їхня поведінка в минулому, репутація, статус у суспільстві, соціальна збереженість тощо дозволяють сподіватися, що скоєні злочини є для них нетиповими. Оцінка відповідності нев’язничих санкцій тяжкості злочину й особистості правопорушника також пов’язана з його бажанням брати участь у соціально контрольованій програмі, контактами з суспільством (наприклад, родинні стосунки, наявність роботи, корисних інтересів тощо), а також з наявністю необхідних ресурсів для реалізації програм (тобто офіцерів пробації, технологічної інфраструктури, центрів реабілітації).
Важливим доводом на користь нев’язничих санкцій є можливість проведення значно більшої кількості реабілітаційних програм, аніж це можливо в закритих закладах. У цьому випадку можна говорити про справжню індивідуалізацію покарання й поводження.
Кримінальний кодекс України вступивший у дію з 1 вересня 2001 року надає можливість застосовувати широкий спектр покарань, не пов’язаних з позбавленням волі. Більше половини статей кодексу передбачають такі види покарань. До таких видів покарань як виправні роботи, позбавлення права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю, штраф, додались покарання у виді громадських робіт. Крім цього стосовно більшості засуджених до позбавлення волі на строк не більше п’яти років може бути застосовано звільнення від відбування покарання з випробуванням, а до вагітних жінок і жінок, які мають дітей до трьох років, звільнення від відбування покарання. Суд при вирішенні питання про звільнення від відбування покарання враховує тяжкість скоєного злочину, особу винного та інші обставини справи, а також соціальну небезпеку злочинця.
Звичайно, новації ще мають протоптувати собі шлях до розвитку в нашому суспільстві. Однак не можна сказати, що просуваються вони на осліп, адже є досвід застосування в інших країнах.
У статті 56 Кримінального кодексу передбачено такий перспективний вид покарання, як громадські роботи. Громадські роботи полягають у виконанні засудженим у вільний від роботи час безоплатних суспільно корисних робіт. Звичайно, такої роботи у кожному населеному пункті більш ніж вдосталь. Особи, що вчинили злочини і яким судом призначена така міра покарання, як громадські роботи, безоплатно прибирають парки, сквери і подвір’я, ремонтують дитячі та спортивні майданчики, працюють у інтернатах та лікарнях, надають допомогу престарілим людям. Тобто, виконуючи суспільно корисну працю, ті хто вчинив зло суспільству, таким чином будуть спокутувати свою провину перед ним, приводячи до порядку оточуюче середовище.
Вид робіт визначають органи місцевого самоврядування залежно від потреб населеного пункту. Контроль за якістю та часом виконання робіт покладається на власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу за місцем відбування покарання. Однак виключаються зловживання з боку засуджених і контролюючих осіб, оскільки передбачений контроль за виконанням покарання з боку органів кримінально-виконавчої інспекції Державного департаменту України з питань виконання покарань.
Виправні роботи, як вид покарання, визначено ст. 57 Кримінального кодексу України, його відбування передбачено лише за місцем роботи засудженого. Покарання у виді виправних робіт відбувається на підприємстві, в установі, організації незалежно від форми власності за місцем роботи засудженого. Контроль за відбуванням виправних робіт покладається на кримінально-виконавчу інспекцію, а проведення індивідуально-профілактичної роботи за місцем проживання засудженого – на органи внутрішніх справ. Крім цього проведення виховної роботи із засудженим та здійснення контролю за виконанням визначених для нього робіт, а також за поведінкою засудженого залучається власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган за місцем відбування засудженим покарання.
Стаття 75 Кримінального кодексу України передбачає звільнення від відбування покарання з випробуванням. При призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п’яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інших обставин справи, при можливості виправлення засудженого без відбування покарання, може бути застосовано звільнення від відбування покарання з випробуванням.
Звільнення від відбування покарання з випробуванням визначає гуманну спрямованість Кримінального кодексу, законодавець з більшою довірою ставиться до тих, хто свого часу зробив хибний крок у своєму житті, однак, визнавши свою провину перед суспільством, став на шлях виправлення з метою більше не повертатися на небезпечний і неперспективний шлях злочину. Встановлюється певний іспитовий термін, аби перевірити, чи тверде рішення особи не озиратися назад, а йти до людей з наміром чесно жити. Тобто законодавство визначає, що настав час довіряти, але з певною умовою – випробувати, проконтролювати, допомогти визначитися зі своїми намірами. На засудженого може бути покладено ряд обов’язків, які він повинен виконувати. Крім цього при звільненні від відбування покарання з випробуванням можуть бути призначені додаткові покарання у виді штрафу, позбавлення права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю, позбавлення військового, спеціального звання, рангу або кваліфікаційного класу. До речі, аби дієвішою була допомога у визначеності свого подальшого життєвого шляху, для неповнолітніх визначено можливість нагляду за ними окремої особи та проведення з ними виховної роботи.
Стаття 79 Кримінального кодексу України крім цього передбачає, що при призначенні покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі вагітних жінок і жінок що мають дітей віком до семи років, крім засуджених до позбавлення волі на строк більше п’яти років за тяжкі та особливо тяжкі злочини, суд може звільнити таких засуджених від відбування як основного, так і додаткового покарання з випробуванням у межах строку, на який згідно із законом жінку може бути звільнено від роботи у зв’зку з вагітністю, пологами і до досягнення дитиною семирічного віку. На звільнених покладаються обов’язки передбачені статтею 76 Кримінального кодексу України, а також вони не можуть: відмовитись від дитини, передавати її в дитячий будинок, зникати з місця проживання, ухилятися від виховання дитини, догляду за нею.
За статтею 83 Кримінального кодексу України засуджених до обмеження волі або позбавлення волі жінок, які стали вагітними або які народили дітей під час відбування покарання, крім засуджених до позбавлення волі на строк більше п’яти років за тяжкі та особливо тяжкі злочини, суд може звільнити їх від відбування покарання у межах строку, на який згідно із законом жінку може бути звільнено від роботи у зв’зку з вагітністю, пологами і до досягнення дитиною трирічного віку. Згідно з вимогами цієї статті таке звільнення застосовується до засудженої, яка має сім’ю або родичів, що дали згоду на спільне з нею проживання, або яка має можливість самостійно забезпечити належні умови для виховання дитини, а також вони не можуть: відмовитись від дитини, передавати її в дитячий будинок, зникати з місця проживання, ухилятися від виховання дитини, догляду за нею.
При здійсненні контролю за виконанням зазначених покарань виникає проблема перевантаження працівників кримінально-виконавчої інспекції. Це не дає можливості в повній мірі працювати із засудженими до таких покарань з метою недопущення скоєння ними нових злочинів, сприяння реабілітації злочинця і їх інтеграції в суспільстві.
З метою подолання даної проблеми та доведення чисельності персоналу інспекції до Європейських стандартів, Верховною Радою України 6 лютого 2003 року був прийнятий Закон України «Про загальну структуру і чисельність кримінально-виконавчої системи України», відповідно до якого загальна чисельність персоналу кримінально-виконавчої інспекції має складати п’ять відсотків від перебуваючих на обліку засуджених.
При виконанні покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, найважливішим залишається забезпечення дієвого нагляду за засудженим, захист суспільства від злочинця, реабілітація злочинця в очах громади та попередження скоєння нових злочинів особами, які знаходяться на обліку.
Виховна робота із засудженими спрямована на сприяння розвитку у них почуття особистої відповідальності і дисципліни, допомогу їм реінтегруватися в суспільство в якості правослухняного громадянина, а також усунути перешкоди на шляху реабілітації засудженого.
Однією з важливих умов підвищення ефективності роботи працівників інспекції є широке залучення до контролю за виконанням покарань та соціальної роботи із засудженими громадськості, волонтерів, а також проведення цілеспрямованих компаній в засобах масової інформації та телебачення.
В свою чергу, участь громадськості у здійсненні контролю за виконанням покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, та проведенні соціальної роботи із засудженими здатне викликати позитивні зміни громадської свідомості у бік подолання тюремних стереотипів та сприятиме ширшому застосуванню спектру покарань, не пов’язаних з позбавленням волі.
В останні роки в Україні, яка приводить своє Кримінально-виконавче законодавство до Європейських стандартів проводяться дискусії щодо застосування пробації, як альтернативного позбавленню волі кримінального покарання.
Розглядаючи завдання служби пробації можна визначити таку низку чільних завдань:
1) надавати органам судової влади та іншим структурам високоякісну інформацію (досудові звіти й доповіді про соціальне обстеження правопорушників) та оцінки, з метою допомогти їм у призначені покарання і виборі інших рішень;
2) розробляти, організовувати і здійснювати нагляд за санкціями та заходами у громаді, а також забезпечувати їх ефективне виконання;
3) забезпечувати практичну, фінансову, соціальну і психологічну допомогу та опіку, а також проводити роботу з правопорушниками після звільнення, на основі методів соціальної роботи, на будь- якому етапі протягом контактування правопорушника з системою кримінального судочинства;
4) сприяти, забезпечувати й просувати розвиток схем виведення обвинувачених із судового переслідування;
- контроль і нагляд за правопорушниками, які перебувають під пробаційним наглядом;
- підкреслення особистої відповідальності клієнтів за вирішення їхніх особистих проблем;
5) вживати відповідних заходів для того, щоб правопорушники не вкоренилися у своїх злочинних звичках, в найширшому розумінні, через зміцнення їхньої впевненості в собі та самодисципліни, а також через підсилення їхньої здатності діяти в соціальному контексті;
6) робити свій внесок у безпеку суспільства через заохочення правопорушників ставати законослухняними членами суспільства, ефективний моніторинг і нагляд за правопорушниками з метою зменшення рівня повторної злочинності, а також способу розвитку тих навичок, які сприяють веденню позитивного способу життя та соціальній інтеграції;
7) виявляти й розвивати особисті риси клієнта і соціальні ресурси, які допоможуть йому успішно повернутися в суспільство і вести законослухняний спосіб життя завдяки створенню позитивної життєвої стратегії;
8) підтримувати осіб, яких тримають під вартою, допомагати їм готуватися до звільнення;
9) надавати допомогу правопорушникам після їх звільнення з місць позбавлення волі;
10) співпрацювати з центрами соціальної реабілітації для правопорушників;
- привертати цікавість громадськості, залучати урядові й неурядові організації, комерційні структури-резиденти й місцевих жителів до планування й менеджменту пробаційних проектів та установ із метою підсилення функціонування санкцій і заходів у громаді;
11) надавати допомогу сім’ям правопорушників із метою підтримки й покращення сімейних стосунків правопорушників, а також зменшувати перешкоди соціальній інтеграції;
12) організовувати медіацію між правопорушником і потерпілим від злочину;
13) здійснювати нагляд за виконанням вимог передання на поруки;
14) захищати суспільство через ефективне розв’язання конфліктів і зменшення ризику, пов’язаного з кримінальним процесом.
Крім офіційних місій та стратегічних завдань, дедалі більшого значення надається чіткому формулюванню принципів та етики, на яких має базуватися робота служби пробації. Вони можуть бути частиною офіційної місії, правил або стандартів пробації, або правил, які містяться в посібниках з етичних питань для соціальних працівників:
1) повага до клієнта, його людської гідності, недоторканість приватного життя;
2) неупередженість, відкритість і відповідальність, а також повага до незалежності клієнта;
3) добровільність: правопорушник сам вирішує, чи потрібна йому допомога, і добровільно звертається по неї;
4) реалізм, тобто встановлення реальних цілей спільно з клієнтом, виходячи з його конкретної ситуації, та підготування його до тих труднощів, на які йому доведеться наразитися після відбуття санкції;
5) легітимність: діяльність з пробації та медіації має здійснюватися згідно з відповідними законами;
6) помірність втручання: слід застосовувати лише мінімально необхідну кількість сили або примусу; якщо це можливо, умови для клієнта у місці позбавлення волі, на пробації або у випадку інших санкцій, не пов’язаних із позбавленням волі, мають відповідати умовам за межами системи кримінального судочинства;
7) принцип вчасного втручання, себто для того, щоб забезпечити ефективну реакцію на правопорушення та ефективно працювати зі справою, офіцер пробації повинен мати можливість установити контакт із клієнтом на ранніх етапах кримінального переслідування;
8) принцип послідовності втручання;
9) готовність співпрацювати з іншими організаціями;
10) прозорість: звітувати перед відповідними органами, які беруть участь у процесі кримінального судочинства, про перебіг роботи з клієнтом, а також надавати клієнтам зрозумілу інформацію про систему та обставини, в яких вони опинилися в результаті того, що вчинили злочин;
11) мотивація: забезпечувати активну участь клієнтів у виправленні наслідків злочину.
